А мене задовбали стогнання, охи і зітхання. Ви думаєте, йдеться про темпераментних молодят, які поселилися у сусідній квартирі? А ось і ні! Мова йде про людей, які мені телефонують.
— Альо! Це Іван Петрович! Я приїхав, куди мені сказали, і не можу нікого знайти! (довгий протяжний стогін)
— Ви за адресою Фрунзе, 15 приїхали?
— (ох-ох) Так!
— Там зараз все на місці.
— Та нікого тут немає… (довгий протяжний стогін)
— Подивіться уважно. Там дві двері. Червона з табличкою «Службове приміщення» і зелена з табличкою «Офіс 204». Вам треба стукати в зелену. Ви в яку стукайте?
— В червону! Ох, як у вас тут усе складно! Де я вам знайду зелену двері!
— Вона поруч, — розлютившись, рявкаю я, — на п’ятнадцять сантиметрів лівіше тієї двері, в яку ви стукайте!
— Блін, че у вас так все незрозуміло! Ох-ох, че так все складно! Я не знайду…
Люди! Задовбали! Припиніть нити, охати і стогнати! Якщо у вас не вистачило розуму подивитися карту, запам’ятати адресу, записати телефон, проїхати згідно з маршрутом, виданими вам на спеціальній папірці, прочитати табличку та інше — не стоните, самі винні!
