Не бідна і не нещасна

36

Задовбали, як би їх назвати, нерозуміючі і шкодують. Причому мова не йде про щось занадто нестандартному.

Випадково згадую в діалозі, що в дитинстві не ходила в садочок. У відповідь на здивовані вигуки і запитання, мовляв, як же так? Ну, ось так. Мама працювала не до пізньої ночі, вдень зі мною займалася бабуся — дуже активна і турботлива дама. «Ой, бідолаха, з іншими дітьми не спілкувалася. Напевно, вдома нудьгувала!» Помиляєтеся — будинки були книжки, іграшки, а у дворі — інші діти. Ага, мене випускали, і, мабуть, не я одна була врятована від необхідності в садку стирчати. А ще вдома не було сончаса і несмачної їжі, бабуся завжди розповідала що-небудь цікаве, і у ванній можна було купатися, коли захочеться. А коли мама приходила з роботи, можна було сходити в парк, басейн, просто разом мультик подивитися чи книжку почитати за ролями. Загалом, не відчувала я серйозних страждань, немає.

Новий знайомий з’ясовує, що я навчалася в жіночій школі. Знову крики, нерозуміння і питання, як ми, бідні, без хлопчиків? Чувак, у нас був не закритий інтернат — просто школа. Так, таке ще є, директорам здається прикольним зберігати міську пам’ятку. Віддали мене туди не тому, що в черниці готували (який зв’язок взагалі?), а тому, що освіта там давали гарне. І ми робили те ж саме, що і всі школярі: вчилися, страждали фігньою, писали записки, хтось бігав палити за кут на перервах, хтось годинами просиджував у бібліотеці. Нічого незвичайного. Тільки прокладку, не стремаясь, можна було попросити, і проблем з роздягальнями/туалетами не було. А з хлопчиками ми спілкувалися після уроків — в секціях та гуртках, у спільних компаніях, в інтернеті, в кінці кінців. З тими, з ким цікаво, а не з ким по випадковості в один клас запхали. Я не кажу, що роздільне освіта — це манна небесна, а й серйозної біди я в цьому не бачу. 11 років відучилися, і нічого. Ніхто із знайомих мені учениць мого класу і старше хлопчиків не боїться і проблем з психікою не відчуває. Як відсутність у класі дітей іншої статі може заважати навчанню — розуму не прикладу. І стогонів про «жіночий колектив» теж не розумію — нормальний у нас був колектив! Хто дружив, хтось один одного терпіти не міг. Звичайний клас — не загальна любов і обожнювання, але і не зміїний клубок. З навчанням у звичайній школі довелося порівняти. Суттєвої різниці не помітила — хіба що у нас було спокійніше, без «війни за хлопчиків» в середній школі і розборок в дусі: «Я з ним зустрічаюся, що це він на тебе дивиться?» Ось так, в загальному.

Вдалося вирватися з навчання в університеті в іншому місті на пару днів додому, домовилася один з них повністю провести з мамою. У той же день кличуть у кіно — чесно відмовляюся і називаю причину. «Як з мамою, так що ви весь день будете робити?» Не знаю навіть, може, сходимо в кафе, потім просто погуляємо, поговоримо, в кінці кінців. Придумаємо, в загальному. Ми давно не бачилися, і з мамою у мене хороші і близькі стосунки. З татом теж, так він у відрядженні — потім зустрінемося. У середній школі були проблеми в спілкуванні, так, але вже давно все добре, і друзі в курсі — звідки запитання?

Фарбую волосся в зелений і синій? «Кошмар, в університеті, напевно, оцінки занижують за зовнішність…» Хлопців, в моєму універі викладачам наплювати, як ти виглядаєш, якщо ти вчив. А на іспитах я сама налажала на свої четвірки.

Сама пишу курсач на нестандартну тему, зі скрипом схвалену комісією? «Ой, бідна, так навіщо, та не захистиш, та купила б звичайний і сама не мучилася…» Захистила без проблем, писати було цікаво, тема подобається, дозволили продовжувати, оцінивши новизну матеріалу. Я от не розумію, як можна роботу купувати, але чомусь не висловлюю вам цього.

Мама завела двох котів. Лисих. Хтось побачив у мене їх фото — тут же коментар: «Який жах! Навіщо вам два? Так вони противні ще і такі дорогі, як ви з ними взагалі живете? Грошей, мабуть, море іде, бідні-нещасні…» Еее… Тут я зовсім не розумію. Любимо ми їх. І на зміст гроші є. Зрозуміло відповіла?

І інше, інше, інше…

Блін, слухайте, у мене не все райдужно. Але чому ви шкодуєте мене там, де проблеми немає? Чому ніхто не обурюється і не називає «кошмаром», коли чує, що я з общаги в передмісті їжджу кожен день по півтори години на пари? Що посварилася з подругою, що робота багато часу жере, що ще що-небудь реально погане? Ні, це у всіх так. А от цілком звичайні речі (добре, школа, може, виняток, а головою подумати, а не вигукувати, який кошмар, теж можна) викликають шок, подив і крики. Що з вами не так?

Бесіте. Задовбали ввічливо відповідати. Здається, треба стежити, що кажу, щоб не рвати людям їх затишні шаблони.