Дешевше тільки задарма

58

Я кадровий менеджер, і мене задовбав мій жадібний керівник.

Роботи багато, вона пов’язана з цифрами. У числі інших нам потрібні люди, які будуть виконувати тупі механічні дії: забивати з 9 до 18 цифрові значення таблички. Шеф відразу сказав:

— Шукай серед студентів.
— Але вони ж не зможуть працювати з 9 до 18.
— Ну і що! Нехай спробують! Студенти натомість просять дешевше.

Через пару днів надаю йому резюме побували на співбесіді студентів.

— Скільки-скільки вони хочуть?! Че так дорого?
— Це середня зарплата на таку посаду по Петербургу. І не така вже велика, до речі.
— Слухай, — на обличчі шефа ніби спалахує мультяшна лампочка, — а віддалено вони можуть працювати?

Запитую у відділі, куди шукають співробітника. Відповідь: можуть, але це буде сполучено з багатьма труднощами.

— Плювати, — вирішує шеф. — Головне, що не потрібно буде їм платити багато. У Петербурзі більше не шукай, шукай у Зажопінську.

Зітхнувши, приношу шефові резюме кандидатів з, як він зволив висловитися, Зажопинсков.

— Жадібні тварюки… — бурмоче шеф. — Глибше треба копати. В Усть-Зажопінську пробувала?

За підсумками розмов з шефом переді мною портрет ідеального кандидата на механічну роботу: тупий, невимогливий, що живе в злиденному місті, щоб був радий зарплаті п’ять тисяч рублів на місяць за повний робочий день. І я його знаходжу. Олег, 38 років, вищої освіти немає, живе в селі, згоден на жебрацьку зарплату — у них там інших вакансій немає.

Через півтора тижня після початку роботи Олег зриває весь робочий процес, зникнувши на кілька днів.

— Що діється?! — кричить шеф. — Де цей мудак?

«Вибачте, — пише мені Олег SMS, — у мене зламався мобільний. В інтернет я виходив з нього. А так у нас в селі інтернету немає. На новий мобільний з такою зарплатою я буду збирати довго. До побачення».