Альо, це пральня?

17

У мене вдома є стаціонарний телефон. Обзавелася я ним років п’ятнадцять тому і вже встигла забути про всіх знайомих попереднього господаря номера, пару років названивавших і зі скандалом вимагали Річарда. Або Роберта? Загалом, веселе у людини було ім’ячко. Але ось я дізналася, що і йому з-за цього номера у свій час повиносили мозок.

Дзвінок. Піднімаю трубку, звідти — баб’ячий голос:

— Це ательє?

— Ні, це квартира, ви помилилися номером.

— Я не могла помилитися! Це ж [номер]?

— Так, але тим не менш це номер квартири вже як мінімум п’ятнадцять років. Можливо, ви неправильно записали, коли слухали довідкову.

— Не хаміть мені, ось у мене довідник лежить!

— А який там вказано рік видання?

— 1976.

— За цей час у світі відбулися багато поЕкшн . Думаю, ательє встигло кілька разів переїхати, перемінити телефон, а то і закритися.

— Тоді дайте мені його новий номер!

— Зателефонуйте в довідкову.

— Але ви повинні його знати!

Не витримавши, поклала трубку, але старенька передзвонювала ще двічі. Бідолаха Роберт! Йому, напевно, такі бабульки надзвонювали десятками, і всі вони шукали ательє. За це прощаю йому заочно достаток темпераментних друзів і родичів, що дзвонили мені.